Іван Мірчук. Історія української культури передмова icon

Іван Мірчук. Історія української культури передмова



НазваІван Мірчук. Історія української культури передмова
Сторінка1/10
Дата конвертації29.06.2015
Розмір2.15 Mb.
ТипДокументи
скачать >>>
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10































Іван Мірчук. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
ПЕРЕДМОВА

Підручник (курс) „Історія Української Культури", авторства визначного українського вченого, довголітнього Ректора УВУ, проф. д-ра Івана Мірчука, був виданий (на циклостилі) Інститутом Заочного Навчання УВУ, 1949, 1952, і став ефективним засобом Інституту в заочному навчанні, улегшуючи тим доступ до вищої освіти ширшому кругові студентів та бажаючих учитися, в умовинах української діяспори повоєнних років. Цей вибагливо скомпонований підручник — це основна авторитетна праця про українську культуру, яка появилася в часах потреби і браку підручників, відіграла важливу ролю в навчанні культурно-освітніх та політичних діячів українського організованого життя в діяспорі.

Засягом курс покриває головні галузі, напрямки та періоди української культури і має шість розділів: 1. Вступні пояснення та ствер­дження про суть культури та цивілізації і різниці між ними; підкреслює постійну яскраву західну орієнтацію української культури, навіть у найтрудніших часах історії; розглядає витворення незалежної української самостійної культурної творчости як наслідок зближення східних (візант.) культурних придбань та елементів західноєвропейської духовости. 2. Фор­мація української нації, частинно за В. Щербаківським, що фізичний та духовий тип українця склався на Трипільському субстраті з домінантними Індоєвропейськими елементами. Прийняття Християнства з Візантії — це і велика релігійна та культурна подія, і державотворчий акт. 3. Середньо­віччя представлено на канві історично-культурного розвитку аж до відро­дження Києва як культурного та релігійного центру. 4. Досягнення україн­ського народу в науці: Руська правда, літописи...

Розділи 5 і 6 покривають досягнення України в мистецтві: Театр, Музика, Архітектура, Скульптура, Малярство, Графіка; Ренесанс, Барокко.

Підручник „Історія Української Культури" проф. д-ра Івана Мірчука влучно наголошує есенційне в матеріялі предмету, часто з'ясовує причини складних культурних процесів і коротко, але ясно подає образ розвитку української культури, і хоч виданий понад 40 літ тому, він не втратив ані своєї наукової, ані навчальної вартости для викладачів предмету.

Петро Цимбалістий

244

І. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАГИ ПРО СУТЬ КУЛЬТУРИ ТА II ВІДМІННІСТЬ ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ

У щоденному житті, а також у науці дуже часто змішуються поняття культури і циві­лізації, які в дійсності одне від одного різняться в засаді. Щоб у майбутньому уникнути всяких непорозумінь, треба вже на початку обидва ці вирази, вживані в нашій мові дуже часто, окрес­лити по суті й визначити їх взаємне відношення.

Суть і значення цивілізації полягає головне в тому, що людина, як Прометей, прикутий до законів природи й свідомий повної залежности від них, старається силою волі й інтелекту зірвати ці кайдани й дійти до влади над тим елементом, що був досі його гнобителем. Змагання до опанування природи — це сиґнум кожної цивілізації, її початок — це стан роздвоєння між суб'єктом і об'єктом, між людиною і навколишнім світом, роздво­єння, яке поступово пере­хо­дить у ворожнечу. Мрії кожної цивілізованої одиниці обертаються лише довкола того, щоб опанувати і віддати на службу своїм цілям незнані, таємні сили природи, що корисним чи шкідливим їх впливам примітивна людина підлягає в однаковій мірі. А що опанування сил при­роди немислиме без відповідного знання її законів, то сила цивілізації проявляється не лише в технічній практиці, не лише в тому, щоб наскрізь пізнати силу водяної пари і електрики і як слід використати, але й в теоретичних дослідах для означення перших, найелементар­ні­ших підстав явищ природи. І теоретик, що розкладає різноманітні явища феноменаль­но­го світу на поодинокі елементи і виявляє їх схожість, теж прямує до опанування природи. Бо річ не в тому, що теорія дає солідну підставу практиці, головна вага лежить у самім жес­ті, в психічній диспозиції теоретика. Він звертається до природи, — і в цьому є характеристична прикмета всякої цивілізації, — як до чогось чужого, як до таємничого й при тому ворожого фа­к­тора, який він хотів би розібрати, роз'яснити, у якого він старається, очевидно проти його во­лі, видерти останню тайну, щоб тоді, як дійде до конфлікту, бути поінфор­мованим про його сильні і слабі сторони.

В стадії цивілізації зовнішній світ стоїть перед людиною як тверда, невблаганна сила, якій він далі не хоче коритися і якою він, навпаки, хотів би оволодіти. Це стремління до влади є, однак, односторонньо спрямоване, бо воно полягає на піднесенні одного й рівночас­нім прини­женні другого контрагента. Тому з цим відношенням людини до навко­лишнього світу завжди йде в парі ворожнеча, яка з часом набирає такої

245

сили, що переходить у боротьбу за життя і смерть. Людина не лише стара­ється зробити себе не­залежною від сил природи, але, навпаки, хоче собі їх підпорядкувати; це змагання набирає че­рез це специфічного забарвлення, що всякий опір природи, з яким лише зустрічається, вона вважає за ворожий до себе акт і тому ставить своїм обов'язком, не стільки для матері­яльної ко­ристи, як більше для збереження власної гідности, цей опір зламати. В цім теоре­тичнім і прак­тичнім змаганні з силами природи людина стоїть не перед альтернати­вою удачі чи невдачі, але перед важливішою, етично-забарвленою альтернативою перемоги або розгрому; і ця остання обставина вимагає від неї вкладу всіх сил індивідуальности для досяг­нення мети. Ця тактика людського розуму, що розраховує всі перспективи, розмірко­вує і зважує всі мо­жливості, оцінює сили против­ника, є щось, що нагадує нам стратегічний плян. І тому кожний дослідник природи, а ще в більшій мірі винахідник, має в собі щось з ореолу Цезаря. Ця магіч­на сила, демонія спрямованого до влади хотіння, виступає в обох випадках, у теоретика і прак­тика, тільки в різних формах.

Техніка і науковий досвід не означають ще найвищого ступеня людської творчості, як це з вище наведеного недвозначно виходить. Подібно, як цивілізація відмежовує себе від пер­вісного природного стану людства, так само, з другого боку, вона рішуче відрізняється від культури — найвищої стадії розвою людського духу. Хоч наукові досліди невпинно йдуть упе­ред, а цивілізація в своїм тріюмфальнім поході здобуває щораз нові царини, одначе вона не в силі повністю задовольнити людської душі. Спричинене нею роздвоєння між людиною і при­родою, відчуження від первісного почування єдности з всесвітом дається відчувати людсь­кій ду­ші, як довго вона триває в стані цивілізації, як болючий, нічим не виповнений розрив.

Значення культури полягає саме в тому, що вона звільняє людину від її відокремлення й підносить до нової злуки із всесвітом. Вона не почуває себе вже більше, як первісна лю­дина, невеликою, нікчемною частиною природи. Здобутків цивілізації вона не випускає з рук, але одночасно не дається їм цілковито опанувати. Вона почуває себе зв'язаною на­вколишнім світом далеко тісніше, інтенсивніше, ніж тільки формулами і машинами, ніж тільки холодним механізмом зовнішньої сили. В ній повстає глибоке розуміння природи, якесь дивне почуття єдности з нею, яке може зрости навіть до інтенсивности афекту. В ній пробуджується свідомість того, що всесвіт — це не випадковий конґльомерат без внутрішнього зв'язку, не хаос поодиноких явищ, але що універсум — це космос, це свого роду індивідуаль­ність, до якої одиниця мусить себе поставити у точно означене відношення.

Я нагадую ще раз, що цивілізацію нам треба розуміти суб спеціє сили, перемоги. Тим цивілізація виключає весь світ почувань, всякий емо-

246

тональний елемент у відношенні до навколишніх предметів, над якими вона хоче панувати. Цивілізація виключає тим самим всяку ідею любови, бо всяка любов характеристична тим, що головну вагу надає вартості, а не силі. Тоді як сила, влада — відношення одностороннє, любов полягає у взаємності. Бо людину, яку я дійсно справді люблю, я не хочу прини­жувати, щоб над нею панувати, бо це було б знеціненням її вартости, а через це приниженням моєї влас­ної особи. Це взаємовідношення сягає далі, поза межі чисто людських зносин, — воно відно­ситься і до природи. Коли хтось дійсно любить природу, він не буде міряти на ній своїх сил, не хоче над нею панувати; але, з другого боку, він не почуває себе нужденним хробаком в її обіймах, її невільником. Відступила, зникла лише всяка перегородка, що їх раніше відді­ляла, зник дуалізм між суб'єктом і об'єктом, про який ми на початку говорили. А замість того витворилося щире, інтимне, взаємне відношення мого „я" до другого інтелекту. Людина з культурою ставиться до природи як до свого друга, вона ідентифікує себе з нею, поширює круг свого власного „я" все далі й далі, щоб обняти неначе своєю симпатією все, що досі здава­лося їй чужим, таємничим, навіть ворожим. Почування любови, що в'яже людину спершу з різ­ними їй, пізніше з усім живучим, переноситься з часом на все буття. Тут ми мусимо підкре­с­ли­ти ще момент особистого забезпечення, який найкраще відділяє цивілізацію від культури. Доки ми прямуємо до панування, до влади над природою, доти маємо як противника силу, якої нам не вдається перемогти, незважаючи на найбільші винаходи та успіхи на полі теорії і прак­тики. Немає такої світової формули для наук і техніки, яка містила б у собі всі тайни природи. В прямуванні до сили, до влади над будь-чим, чи над будь-ким не може бути такого момен­ту, щоб той, кому здається, що він досягнув усієї влади, міг спокійно спочити на лаврах. Навіть, коли комусь вдасться так заволодіти другим, що він, знаючи його психічну структу­ру, зуміє грати на струнах його душі, навіть і в такому разі він не може бути певний свого ста­но­вища переможця. Бо часом цілком спонтанно виринають нагло нові, перед тим невідомі душевні сили, що руйнують попередній авторитет і визволяють одиницю з-під чужого впливу. В такому стані є цивілізація. Поминаючи вже те, що всі її результати, мірячи людською мірою, Грандіозні, а в порівнянні з останньою метою мізерні, — вона не певна навіть досягнених успі­хів, бо можуть постати обставини, які це одностороннє відношення, оперте на силі, ради­каль­но змінять. Цілком інакше виглядає справа, коли ми підемо культурним шляхом, якщо відно­шення до світу спиратимемо не на силі, а на почуваннях любови до цілого буття, на почуванні єдности з природою й на розумінні її процесів. У цілком відмінному світлі нам тоді пред­ставляються особисті невдачі, нещастя й навіть смерть. Індивідуальні болі виглядають суб спеціє етернітатіс, як моментальні феномени, для

247

особистого життя навіть катастрофічні, які, однак, конче потрібні для нормального функціо­нування цього безконечного організму-космосу.

У взаємному відношенні колективних організмів, для якого зовнішнім виразом є політика, повторюються ті самі моменти, що характеризують відношення людини до при­роди. Ми бачимо в обох випадках ті самі шляхи і ті самі засоби до підпорядкування чи приєд­нання до себе другої індивідуальности. Як цивілізація йде шляхом внутрішнього чи зовнішньо­го насильства до опанування природи, так само й політика, спираючись на методах, поданих Макіявеллі й науково уґрунтованих модерними теоретиками, прямує до тієї самої мети у відношенні до власного оточення. Як практики, так і теоретики в політиці мають на думці тільки одне — знайти відповідні шляхи і засоби, які дали б їхній державі, партії чи групі якнай­більше влади. Німб Цезарів чи Наполеонів, демонія спрямованого до влади хотіння є спіль­ними рисами, що характеризують як працівника на полі цивілізації, так і політика на службі тієї соціяльної групи, якій він відданий душею і тілом.

До яких результатів приводить у людському житті надто сильний розвиток цивілізації, ми можемо побачити, ближче придивившись до гігантської технізації, що в нинішню пору захопила не тільки західний, але й східний світ. Технічний поступ майже рівнозначний із збільшенням автоматів усякого типу. Вся фабрика стає автоматом, а процес праці, кінцевим результатом якого є готовий продукт, відбувається автоматично з математичною точністю, але одночасно з жахливою одноманітністю. Автомати, якщо придивимося ближче, щораз більше захоплюють усе наше життя: вони є підставою організації залізничного руху, вони грають ве­лику ролю на кораблях, які можуть рухатися без керівництва людської руки; недавно ми чули, що з Америки до Европи прилетіли автоматично керовані літаки; автомати огрівають наше помешкання, вони нас годують, вони дають нам музичну насолоду, бо автоматичні клявіри від­дають твори Бетговена, Брамса і Шопена, фільм автоматизує сценічне чи драматичне мистецтво, радіо механізує все духове життя. Автоматизація — це риса, характеристична для всієї нашої доби. Автомат як знаряддя цивілізації щораз більше захоплює поле чисто інтелектуальних функцій. Надзвичайно цікаве явище можна ствердити при кваліфікаційних іспитах для різних родів праці: тут перевіряється не швидкість або ясність думання, а тільки механічна реакція, автоматична реакція на зовнішні механічні подразнення. Якщо приглянемося до якогось фабричного кварталу з великими заводами, то мимоволі дістаємо враження, що перебуваємо в якомусь жахливому середовищі, де, щоправда, йде праця, але дика, жорстока, горячкова, майже несамовита. Вогонь росте, розливається, захоплює щораз більші простори, жар пливе широкими струмами. Ми є неначе в кузні титанів, циклопів, уся картина має в собі щось вулканічне:

248

ми зустрічаємось з тими самими елементами, що при вибуху вулканів, як лява, попіл, дим, га­зи, хмари, осяяні загравою, широке спустошення. Страшні стихійні сили понад міру випов­нюють досконало вигадані машини, які автоматично виконують свою роботу. Ця надлюдська енергія різними проводами, трубами, каналами тече від одного комплексу до другого з на­мі­ром прорватися на волю, скинути накинуті їй кайдани. Земля дрижить від люті, з якою ско­вані людським інтелектом стихійні сили виконують накинуту їм роботу. Наші вуха повні ди­ких, жахливих звуків, свисту гудків, виття сирен, що нагадують нам оргії, спустошення, викли­кані воєнними літаками. Навіть наші очі разять холодні, бездушні світляні ефекти, усякі Не­птунові, неонові лямпи, які диким сяйвом наповнюють простір.

Усі ці машини, вся система складних апаратів — це не мертва матерія, а демон чи цар­ство демонів з власним хотінням, із страшною волею, спрямованою до перемоги, до знищен­ня противника, до змертвлення. Ця демонічна стихія наповнює всю ділянку техніки, набираю­чи в її межах щораз більшого значення. Технічний розум, технічне раціо як синтеза кавзаль­ного і телеологічного мислення відкриває ворота, через які у світовий порядок вдираються де­монічні сили. Влада цього демонізму виявляється назовні у примусовій організації праці, яка в дальшому роз­витку приносить шкоду самій людині. Пригадаймо собі модерне невіль­ництво: приковування до землі в колхозному господарстві або таке ж приковування до варстату праці махіне адскріптус. Весь процес кінчається повним виснаженням, вичерпанням усіх матеріаль­них сил і знищенням духовости. Титанічний характер техніки нагадує нам дивовижних допо­топ­­них тварин, нам чужих і ворожих. Ці складні машини й апарати мають у собі щось схоже з іхтіозаврами й мамутами передльодовикової доби. В технічній термінології нових часів вжива­є­ться навіть термін „мамутове підприємство" на означення великих трестів і концернів. А вну­трішня організація праці бере за зразок життя, комах, усяких термітів і мурашок. Індиві­ду­альна людина поволі перетворюється під впливом цих сил на бездушний механізм, автомат, робота, що може виконувати всякі, навіть дуже складні функції за потиском відповідного ґуд­зика. Таким чином розвиток цивілізації, механізації життя веде нас до невільництва, до пе­реваги демонічного елементу. Вся проблема поступово пересувається з ділянки чисто теоретич­ної на поле етики, філософії моралі.

Скріплення цивілізаторських моментів, механізація, автоматика всього життя, зв'яза­не з цим не тільки душевне, але й матеріяльне зубожіння, ненависть між окремими пред­став­никами людського роду, беллюм омніюм контра омнес, ворожнеча між людиною і при­родою, знищення гармонійного вигляду ляндшафту — це авангарди, зовнішні форми загаль­ного грандіозного наступу світу демонів, злих духів на

249

царство культури, на царство взаємної християнської любови, на тисячолітні здобутки інте­лектуальної праці вільної людини, що прямує до щастя, але не шляхом імперіялістичних заба­ганок, а в згоді з оточенням, у згоді з природою, у згоді з Богом.

Під таким аспектом виступає в іншому освітленні доля Прометея, цього титана-героя, що вкрав іскру вогню святого у богів для людських цілей. Не може тут бути мови про звичайний вогонь у кузні Гефеста, бо цей вогонь знало людство вже раніше. Це був вогонь солярний, со­нячний, іскра Божа, яка теж жевріє в кожній людині, але з вищого дозволу. Отже причиною страш­ної помсти богів не міг бути лише факт перенесення Прометеєм цього небесного еле­менту на землю, а факт зловживання, невідповідного використання цього дару Божого для ка­ри гідних намірів. І якщо сьогоднішнє людське суспільство піде цим самим шляхом злов­жи­вання дарів Божих для злочинних цілей, якщо наш дух, наші інтелектуальні цінності й сили будуть використовуватися майже виключно для задоволення патологічних мрій модер­них Цезарів, для скріплення загальної ненависти, ворожнечі між людьми та їхніми організаці­ями, для знищення релігійних почувань і взагалі всього емоціонального життя, — тоді доля того твору, що його ми називаємо гомо сапієнс, на довгий час буде приречена, він, як клясичний Прометей, терпітиме вічні муки.

Після цих вступних міркувань про взаємне відношення культури і цивілізації перехо­димо тепер до нашого завдання, а саме: критичного розгляду історії української культури. І тут перед нами виринає нове пи­тання про характеристичні риси цього соціяльного твору, які дають нам право говорити про нашу культуру як щось своєрідне, нам тільки влас­тиве, кість від кости й кров від крови нашого національного організму.

250

II. НАПРЯМНІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Західне її спрямування

Якщо ми підемо слідами Шпенґлера й розглядатимемо культуру як живий організм, що приходить на світ, розвивається й умирає, що має своє власне своєрідне обличчя, то мимоволі будемо змушені ближче придивитися до цих знайомих уже нам рис нашої культурної творчости й на підставі фізіономічної аналізи зробити відповідні висновки. Бо. й українська культура з своїми багатими скарбами, головне з часів нашої славетнішої й цікавішої, ніж сучасність, минувшини, виявляє такі характеристичні, виразні властивості, що на підставі цього матеріялу ми можемо легше зрозуміти деякі явища і події з нашого минулого, а одночасно зробити відповідні висновки щодо майбутнього.

Нам відомі численні факти, які завжди дуже різко відмежовували нас від північних і східних сусідів, ввесь час штовхали нас в обійми західної Европи, які з наших земель творили терен експансії духових течій Заходу і тим самим поклали на нас обов'язок бути посередниками в передачі культурних цінностей Окциденту народам європейського Орієнту. В усій історії нашого народу, починаючи з перших його виступів в історичному калейдоскопі Европи, аж до часів найновішої світової катастрофи ми бачимо надзвичайно ясну, я б сказав, яскраву західну орієнтацію, яка, незважаючи на геополітичне положення нашої країни на периферії європейського світу, ніколи, навіть у часи найбільшої руїни, не втрачала живого органічного зв'язку з культурними центрами Заходу, негайно переносила у східні простори ідеї, що на Заході виникали. Вже перша звістка про Київську Русь показує нам її в дипломатичних стосунках із західноєвропейською державою. В Бертінянській хроніці під датою 18 травня 839 р. читаємо, що цісар Людвіґ прийняв в Інґельгаймі посольство візантійського імператора Теофіла, в якому брали участь мужі, що себе і рід свій називали росами. З великою правдоподібністю можемо сказати, що термін „рос" ідентичний з пізнішою назвою „Україна", й що представники цієї держави приїхали спершу до Царгороду, а пізніше, йдучи за притаманним нахилом до мандрування, потягли з грецьким посольством на Захід, щоб побачити світу. Велика княгиня Ольга, що прийняла христову віру з Заходу, посилає в р. 960 посольство до німецького цісаря Оттона І й просить його прислати до Києва латинських священиків. Хоч крок Ольги був дуже вдалим дипломатичним заходом у стосунках із Візантією і хоч він не мав ніяких практичних наслідків —

251

залишається фактом те, що прохання Ольги було виконане і що відповідне посольство з Німеччини з Адальбертом на чолі вибралося в далеку дорогу на Схід. Що наші князі прийняли Христову віру з Візантії, це можна пояснити географічними, політичними й господарськими причинами. Одначе, незважаючи на цю церковну залежність від Константинополя, ще за часів Володимира Великого, а ще в більшій мірі за панування Ярослава Мудрого, цілком недвозначно виступає намагання зв'язати себе династичними стосунками з західними державами й цим самим брати участь у культурному процесі цілої Европи. Політика Ярослава, спрямована на Захід, спиралася на тому, що дочки його були одружені з королями французьким, мадярським, польським та норвезьким, а сини брали собі за жінок дочок німецьких маркграфів і герцогів. Наслідком цієї політики унезалежнення себе від Сходу, від Візантії було поставлення київським митрополитом ученого автохтона, руського монаха Іларіона всупереч попередній традиції, згідно з якою на чолі київської церкви завжди був грек або болгарин. Найстарший син Ярослава Ізяслав провадив переговори з королем Генріхом IV, що був одружений із дочкою великого князя київського Всеволода, а пізніше — з папою римським Григорієм VII, маючи пляни тіснішого зв'язку з Ватиканом. Таких прикладів можна навести далеко більше, але всі вони тільки підтверджують факт, що київські князі, незважаючи на географічне положення їхньої території й велике віддалення від Західної Европи, незважаючи на сусідство й безперечно сильні впливи східноримської імперії, увесь час провадили європейську політику. Після остаточного розірвання стосунків між Римом і Візантією в XI ст. нашим землям судилася велика місія, велике при­значення зібрати в одну цілість східні й західні культурні впливи, давши світові нову їх синтезу. Саме в перших початках нашої держави ми бачимо цілком виразне намагання великих князів не тільки придбати власній державі всі здобутки дуже високої візантійської культури, але одночасно шляхом сильного наближення до духовости Заходу зробити з Києва важливий осередок самостійної культурної творчости.

Після завоювання в XIII ст. східноукраїнських земель татарами провід в українській політиці перебирає Галицько-Волинська держава. Висунена з природи найбільше на захід вона зазнавала далеко сильніших впливів європейської культури, ніж інші наші землі. В архітектурі переважав романський стиль, латинська мова стала єдиним засобом порозуміння в громадському житті. Ця інфільтрація Заходу не обмежується тільки на Галичині й Волині, вона сягає далі й на наші східні землі, де намагається якщо не усунути, то принаймні сильно обмежити візантійські впливи.

Прилучення наших земель до Литовської держави відбулося взагалі мирним шляхом, без надзвичайних потрясень. Політично Литва мала

252

сильну перевагу, але культурно Україна стояла куди вище від свого завойовника — явище, яке повторюється пізніше, в XVII ст., коли Україну захопила Москва. Навіть після польсько-литовської унії Україна зуміла зберегти своє передове становище на полі культури в межах нової держави, де вона ще більше підпадає під західноєвропейські впливи. Магдебурзьке право, основа міського самоврядування, було відоме на наших землях уже раніше; Володимир дістав його в р. 1324, Сянік в р. 1339. Одначе в XV ст. цей організаційний принцип захоплює наші східні землі й доходить до Києва, де зберігся аж до XIX ст. Німецькі й італійські мистці та ремісники великими гуртами з'являються в наших городах і залишають цікаві, цінні сліди своєї діяльности. Українська молодь, не­зважаючи ні на які перешкоди, з захопленням іде на Захід, у німецькі, італійські та французькі високі школи, щоб придбані там знання прищепити пізніше на рідній землі. Цілком зрозуміло, що нові ідеї, які викликали сильні потрясення в європейському житті, наша молодь переносила на українські землі й поширювала серед нашого громадянства. Таким чином гуманізм, відродження, реформація й протиреформація прийшли — хоч із деяким запізненням — на наші степи і цим зв'язали нас із культурним життям Европи, тимчасом як на півночі й на сході від нас ці духові течії цілком невідомі.

Почуваючи свою духову спорідненість із Заходом, українське громадянство не ставило перешкод поширенню реформації, хоча воно добре розуміло, що всяке ослаблення і так не дуже міцного становища православної церкви в Польщі може завдати тільки шкоду нації, а усуваючи єдину охорону перед єзуїтсько-польонізаційною політикою, спричинитися до загибелі всього народу. З цих самих настроїв і симпатій до Заходу вийшов також унійний рух, провідники якого не думали тільки про власну користь і вигоди, а керувалися міркуваннями загального характеру. Коли після падіння Константинополя Москва або третій Рим, як вона себе залюбки називала, стала осередком східної церкви, українські єпископи, стоячи перед дуже поважним вибором між варварською, на їх думку, Москвою і західним культурним центром — Римом, рішили на користь останнього. Розглядаючи це явище під аспектом національно-українських інтересів, мусимо погодитися з Липинським, що представники унії були прихильниками самостійницьких національних змагань, тоді як консервативний табір із Вишенським на чолі волів шукати підтримки у православної Москви. На доказ цього твердження можна навести факт, що саме найбільш енергійний пропаґатор ідеї церковної унії митрополит Іпатій Потій захищав права української мови і тому присягу на вірність римському папі склав рідною мовою, хоч латину він знав досконало. Віддаючи себе під опіку могутнього папи римського, прихильники унії сподівалися, що здобудуть для своєї церкви в межах

253

Польщі повну рівноправність із католицьким клиром і тим самим збе­режуть культурну незалежність українського народу. На жаль, їхні надійне здійснилися, бо польські урядові чинники використовували церковне зближення для власних імперіялістичних цілей, а їхній авангард — єзуїти намагалися за допомогою релігії польонізувати провідну верству україн­ського народу й цим самим захопити провід у Східній Европі. Цю саму західну орієнтацію виявляють цехові організації українського міщанства в таких містах, як Львів, Луцьк, Київ т. ін., так звані братства, які, побіч чисто станових інтересів, звертали велику увагу на церковні та релігійні справи. Однієї з своїх важливих цілей, піднесення освіти широких кіл громадянства, вони намагалися досягнути модерним навчанням, грун­тованим на західних зразках, у школах, де побіч старослов'янської та гре­цької мови вчили латини й реторики. Братства виходили з цілком прави­льної засади, що успішна боротьба з могутнім ворогом можлива тільки при вживанні тієї самої зброї, якою користується він, і що наступ єзуїтів можна відбити лише за допомогою високої освіти й відповідної ораторсь­кої культури. Добре розуміли це й представники польської державної влади, не дозволяючи навчання у братських школах таких предметів, як латина, реторика, на що потрібна була особлива королівська згода.

Найвизначнішою установою цього типу була, безперечно, київська братська школа, пізніше академія, що стараннями митрополита Петра Могили стала найвизначнішим духовим осередком не тільки України, але взагалі всієї Східної Европи. Могила, син молдавського воєводи, споріднений з найвизначнішими польськими родинами, вихований у школах єзуїтів, все своє життя був прихильником західної культури та католицької церкви, організаційні принципи якої він хотів використати при перебудові тоді вже дуже ослабленої православної церкви. Якщо на цей експеримент ми подивимося очима модерної людини XX століття, для якої релігійні, церковні моменти відійшли на задній плян, то навіть сьогодні мусимо подивляти відвагу, скажім навіть, одчайдушність Могили, який, незважаючи на тодішню гостроту релігійних спорів (в Европі 30-літня війна), взявся реорганізовувати православну духовну ієрархію за взірцями ненависної католицької церкви. Цей одчайдушний експеримент удався і міг удатися тільки на українських землях, де внаслідок попереднього розвитку терен був відповідно підготований для сприймання й проведення цих, на перший погляд, авантюрних плянів.

Духове наставлення Могили при всіх його реформах православія було наскрізь зорієнтоване на Захід, одначе, з погляду догматичного, він залишився на сто процентів вірним сином церкви його батьків і дідів. В особі Могили ми бачимо, отже, конкретний приклад цієї синтези двох досі чужих один одному світів, двох культур Сходу й Заходу, синтези, яка українське православіє навіяла латинським духом західної церкви і таким

254

чином дала Україні провід майже до XIX ст. в духовому житті Східної Европи. В цьому саме й полягає посланництво, історична місія нашої батьківщини, що не так яскраво виступає на початках нашого держав­ницького життя, але в XVII ст. висувається на чоло нашої дійсности з користю для всього східнослов'янського світу.

Праця Могили не залишилася без дуже поважних наслідків. Сотні вчених, письменників, політиків, організаторів громадського життя протягом XVII та XVIII ст. закінчили -цю своєрідну високу школу, щоб, маючи в руках увесь арсенал модерного європейського знання, стати до бою в оборону чести й незалежности української православної церкви. Українські патріоти тодішньої доби після закінчення київської школи з захопленням мандрують на Захід, головне до Німеччини, щоб ознайо­митися з аргументацією представників реформації проти католицизму. Деякі, як Яворський та Теофан Прокопович, добираються навіть до Риму, тимчасово приймають католицьку віру з метою, щоб тут, у головному осередку ворожого табору, пізнати плян противника й ознайомитися з його методами боротьби. Повернувшись на батьківщину, вони розвивають живу педагогічну й письменницьку діяльність, стараються виховати й підготувати до цієї затяжної боротьби нижчі кола духовенства; використовуючи здобуте за кордоном знання, вони видають низку теоло­гічно-філософічних трактатів проти католицизму, щоб дати в руки своїм співробітникам відповідну духову зброю. Таким чином доходить до силь-.ного розвитку полемічного письменства, до надзвичайно високого підне­сення духового життя на Україні, що не залишилося без впливу навіть на інші православні країни, які висилають до Києва своїх синів у науку.

Цим, одначе, не вичерпується діяльність на західноєвропейський лад вихованих оборонців православної віри. Вони виконали ще інше, не менш важливе завдання, щоправда, не на користь, а на шкоду своїй батьківщині, а саме: завдання європеїзації московської держави. У починах Петра Великого Україна відіграла чи не першорядну ролю. Зміцнення розбудови російської імперії новіших часів не можна уявити без участи української інтелігенції. Москва сама тоді не мала майже ніяких духових можливостей для здійснення плянів Петра, який для своїх цілей безоглядно використовував інтелектуальні сили сонячного півдня, що мав тоді найкращі наукові авторитети. Герасим і Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Єлисей Плетенецький, Лаврентій Зизаній, Петро Могила, Касіян Сакович, Тарас Земка, Сильвестр Косов, Лазар Баранович, Йоаннцкій Галятовський, Дмитро Ростовський, Теофан Прокопович — це тільки важливіші, далеко не всі представники наукового життя на Україні. В цей самий час Москва не мала майже ніяких праців­ників на цьому полі з відповідним стажем... Ясно, що за такого стану речей Петро І у своїх реформаторських змаганнях дуже радо черпав із тих

255

культурних скарбів, які нагромадилися на Україні під впливом західно­європейської освіти. На підтримку нашого твердження наведемо тут свідоцтво визначного російського історика С. Платонова, який ні в якому разі не перебільшував ролі українського духовенства в розбудові російської імперії: „Великоруське малоосвічене і вороже усяким реформам духовен­ство не могло дати Петрові ніякої допомоги, тим часом як малороси з їх широким духовим горизонтом, виховані в країні, де православіє мусило вести безперервну боротьбу з імперіялістичним католицизмом, зуміли набути глибшого розуміння завдань духовного стану й виплекати в собі більший розмах для широкої активности. Вони ніколи не складали спокійно рук, а завжди намагалися притягти чужинців до православія, гостро виступали проти церковних спорів, засновували школи, дбали про піднесення життєвого рівня й моралі духовенства і навіть знаходили ще час для письменницької діяльности. Не диво, що вони краще відповідали бажанням цього царя-реформатора і він їх ставив далеко вище від великоруських духовників, заскорузлі погляди яких стояли йому тільки на перешкоді". Можна навести довгий ряд українських єпископів, що в, російській ієрархії займали дуже високі пости. Два імени найкраще характеризують ролю України в громадському житті Росії: Степан Яворський і Теофан Прокопович; перший із них — замісник патріяршого престола, другий — реформатор російської церковної адміністрацій і дорадник Петра у всіх важливіших державних справах.

Отже, ми є свідками дуже дивного явища в історії Европи. Політично слаба, внаслідок розбещеного індивідуалізму своїх провідників розбита майже на атоми Україна, що в своєму ідеалістичному наставленні ніколи не мала розумінння справжніх дійових сил, стає жертвою практично наставленої, сильною центральною владою правленої російської держави. , В цей самий час у своєму переможному поході Україна виповнює цей майже порожній простір своїм власним духом і спричиняється до європеїзації, модернізації й тимчасового скріплення держави. Реформи Петра Великого мали на меті європеїзацію Росії за допомогою симбіози двох вирішальних чинників, а саме: матеріяльної потуги Півночі з духовими силами Півдня. Одначе це співжиття двох з природи різних партнерів не принесло в майбутньому користи ні одному з них. Політично знесилена, духово експлуатована на користь свого завойовника Україна протягом XIX ст. втрачає своє давнє передове місце й взагалі перестає бути якимбудь чинником в історичному процесі. Але й новочасна царська Росія, що тільки здобувала користь із цієї штучної симбіози, не була спроможна утриматися на становищі європейської великодержавности саме тому, що притягнені Петром до розбудови чужі інтелектуальні сили, не тільки українські, але й французькі, й німецькі, усякі Вітте, Рснненкампфи, Палени, Ґірси і т. п., виявилися занадто слабкими, щоб у

256

моменти сильних потрясень дати відсіч наступові ворожих сил. Ще в дру­гій половині XIX ст. існували поважні кола російської інтелігенції (слов'я­нофіли, Данилевський), які відверталися від гнилої Европи, спрямовуючи свої очі на психічно близький їм Схід (ех орієнте люкс, исходь кь востоку — євразійці). Керівники нової російської імперії цілком правильно зрозу­міли ту істину, що для досягнення їхніх плянів Европа не може їм дати нічого; тому вони відмежували китайським муром своє громадянство від Заходу й шукали на Сході споріднених собі сил, з якими можлива і корис­на симбіоза (Покровський). Але для України, що весь час залишалася в союзі чи, власне, в повній залежності від Великороси, утворилося дуже тяжке становище, бо всі тенденції її розвитку, вся її природа, її симпатії були спрямовані в протилежний бік. Це спричиняє дуже поважні конфлік­ти не тільки на економічному полі, але насамперед у межах духового життя. У своїх формах і наслідках майже програмовий, показовий, демон­стративний характер мала трагедія сучасного українського письменника Миколи Хвильового, який був, щоправда, переконаним большевиком, однак виріс у культурних традиціях своєї батьківщини і, залишаючись вірним цим настроям, спрямовував українську творчість не в сторону Москви, а в бік ненависного їй Заходу, осоружної Европи... Під сильним натиском можновладців із Москви він мусів змінити свій погляд, признатися публічно в „гріхах" супроти офіційної політики, одним словом вчинити „духове самогубство", за яким незабаром сталося й фізичне.

Культурно-політичну ролю України в історичному процесі європейського Сходу ми можемо представити пластично-образно так: цей плодючий і багатий край був уже з давен-давна прохідним простором, через який дикі орди номадів з Азії переливалися на захід і по дорозі нищили все, що попало їм у руки. Україна, цей рай для хліборобського населення, країна, яку ще за сотні літ перед Христом назвали „шпихліром" Европи, мусіла внаслідок свого положення на границі тодішнього культурного світу витрачати силу енергії для боротьби з кочовиками, щоб не щезнути цілком з лиця землі. Ці два моменти, багатство країни і конечність захищати її багатства перед наїзниками з півночі й зі сходу, визначали наперед долю народу, що, спертий на свій меч, усю напружену увагу мусів спрямовувати в сторону ворога, щоб якомога скорше спостерегти наближення небезпеки. Своїми плечима він спирався на Захід, на багатства його культури, з яких він черпав духові сили для своєї затяжної боротьби. В часи, коли український народ був. позбавлений державної незалежности, він на культурному полі здійснював притаманні йому цілі й цим самим виконував призначення, накладене на нього долею від самого початку його існування. А невдячна ця місія полягала в тому, щоб бути посередником між Заходом і Сходом, щоб думки й ідеї, що повстали в культурних традиціях Европи, перещіплювати

257

насамперед на власний, відповідно приготований уже ґрунт і лише після акліматизації під чужим підсонням пересувати їх далі в менш придатні країни, піклуватися ними й допомагати в дальшому їх розвитку.

Зв 'язок із землею

Другою характеристичною рисою, що для України мала, безпереч­но, не дуже позитивне значення, є надто сильний зв'язок української ку­льтури з народом і землею, на якій він виріс і живе. Всяка культура є ви­твором творчості народу й тому мусить бути віддзеркаленням його духа. Труднощі виринають лише тоді, коли весь народ складається тільки з од­нієї верстви, як, напр., у нас, де є тільки селянство, бо шляхта, з мотивів, про які тут не доводиться говорити, перейшла в чужий табір, а міщанство й робітництво по містах, з причин, може від нас не залежних, не могло створитися у відповідній кількості й пізніше було витіснене чужим еле­ментом. Зведення цілого громадянства до здорового, зв'язаного з землею селянства має, безперечно, свої позитивні сторони, бо гарантує нам стабі­льність у минулому та сучасному і дає запоруку на майбутнє. Одначе така „односторонність" криє в собі велику небезпеку спрощення, примітивіза­ції всього життя, бо виключає збагачення його форм через брак диферен-ціяції на різні групи, верстви з різними своєрідними проявами їхнього ду­мання. У нашій культурі та її розвитку відбиваються всі ці односторон­ності, ця гомогенність селянського громадянства з повною ясністю; усі її явища і процеси виявляють цей „народний", „демократичний" характер, при чому під демосом треба розуміти не міське населення, а насамперед селянство. Якщо, заперечуючи цю тезу, ми будемо посилатися на нашу інтелігенцію, то це виявиться теж доказом правильности наведеного вище твердження, бо наша інтелігенція є тільки перевдягнені у міські піджаки й зіпсовані під впливом цивілізації селянські сини з усіма прикметами й хибами їхньої структури.

Якщо розглянемо тепер окремі ділянки культурної творчости нашого народу, то побачимо, що в осередку інтересів завжди стоїть селянство, його трагічна доля, простір, на якому воно живе, спосіб його життя й, кінець-кінцем, світ фантазії з усіма потрібними аксесуарами. Український театр — це в грунті речі „народний театр" або, кажучи кра­ще, „селянський театр"; надзвичайно багата щодо мотивів і форм народна музика усіма своїми коренями зв'язана з сільським населенням і краєвидом України, пластичне мистецтво поза історичними темами бере свої мотиви головно з народного життя. Врешті це не випадок, а явище симптоматичного характеру, що Шевченко, значення якого для свого народу далеко більше, ніж значення Шекспіра для англійців, Мольєра для французів, Ґете для німців, Міцкевича для поляків, — що Шевченко, духовий провідник народу аж по нинішній день, вийшов саме з цієї сірої

258

маси, був звичайним кріпаком і його приналежність, органічний зв'язок із цим „демосом" виступає в його зовнішньому й внутрішньому вигляді так яскраво, що ніяких сумнівів тут не може бути. І друга ясна зірка на літературному небосхилі України -- Іван Франко — був сином простого народу, якому він у розбудові української нації призначав домінантну ролю. Але навіть філософія, яка звичайно для свого розвитку потребує вищого ступеня матеріяльної культури і тому була до певної міри привілеєм краще поставлених верств громадянства, на Україні сходить із свого аристократичного п'єдесталю й іде в народ, розвиваючи в його свідомости своєрідний власний світогляд. Метафізика, в якій точно означене становише людини у всесвіті, її роля в житті, відношення до абсолюту, „система" практичної філософії, пристосована до вимог конкретної дійсности, своєрідна естетика, глибоке почуття краси, що знайшло свій зовнішній вираз та практичне застосування в дуже тонких творах народного мистецтва — всі ці явища недвозначно вказують на факт, що філософічна культура на Україні знайшла доступ до народних мас і попала тут на придатний грунт для її розвитку. Найвизначніший представник філософічного мислення на Україні — Г. Сковорода, вийшов з народу, був усе своє життя близький до народу, викладаючи свою істину і в селянських хатах. Особливий простий спосіб його життя був не позою, розрахованою на зовнішній ефект, а був продиктований глибоким його переконанням, що стояло в повній згоді з усім побутом українського селянства. Але саме Сковорода — ця наскрізь оригінальна постать, тісно зв'язана з часом і простором, в якому жила, — є в своїй діяльності яскравим прикладом інтимного відношення між представниками української культури і рідною „землею", ґрунтом, з якого вона виросла. І тому російська наука, що не знала цих коренів творчости Сковороди, не була в силі пояснити такої оригінальної появи, якою був, безперечно, наш філософ на фоні східноєвропейської духовости.

В українському письменстві переважають мотиви, що джерело своє мають у відношенні творчої одиниці до „скиби", з якої вона черпає також свої духові сили. Пригадаймо основну ідею роману О. Кобилянської „Земля"; не матеріяльні мотиви, не бажання „посідати", а непереможний гін бути господарем на власній ниві має таку притягальну силу навіть на одиницю менше вартісну, що вона не спиняється перед душогубством і таким способом руйнує не тільки особисте щастя, але й долю всієї родини. Під цим аспектом цікаво було б психологічно дослідити манію наших селян, що роками, ще перед світовою війною, провадили безконечні процеси й руйнували себе матеріяльно ради однієї „скиби". Надзвичайно індивідуальну, але при цьому дуже глибоку синтезу цієї селянської філософії дає нам коротке оповідання великого майстра української мініятюри В. Стефаника під заголовком „Вона — земля".

259

Із цього інтимного відношення до українського чорнозему по­стала, виросла одинока дійсно державницька українська ідеологія великого історика й соціолога В. Липинського, що перший у своїх „Листах до братів-хліборобів" зробив працівників на ріллі носіями модерної державної думки і таким способом показав усьому громадянству шлях здорового національного розвитку. На жаль, ми не потрапили зрозуміти й оцінити Липинського, так що по нинішній день не з'явилося ні одної серйозної праці про політичну концепцію, щодо якої нам можуть заздрити інші щасливіші й культурно багатші народи. Що й пластичне мистецтво йде по лінії тенденції нашої духовости, в цьому можемо переконатися, оглядаючи українські виставки та музеї; вони підтверджують в основі той факт, що український народ — це народ хліборобський, усе буття і думання якого крутиться довкола „землі — ниви".

Одначе цей демо- і теократичний характер української духовости має також важливі негативні наслідки. Хоч завданням цих рядків є ствердження дійсности, а не її критика, однак хочу принаймні кількома словами вказати й на негативні наслідки, до яких доводить однобічний стан громадянства. Так, напр., філософія як вершок людського думання, переходячи в широкі народні маси, мусить мимоволі пристосуватися до їхніх інтелектуальних здібностей і через це втрачає свою глибину, від абстрактности переходить до конкретности, спрощується, демократизуєть­ся. Внаслідок свого „поширення", своїх горизонтальних тенденцій філо­софія переслідує насамперед практичні цілі, що в'яжуть її з дійсністю, з життям; вона втрачає свою тонкість і, як уже згадано, свій абстрактний характер. У літературі нашій соціяльний роман майже не заступлений, але не тому, що не було чи немає талановитих українців, що були б в силі дати цим складним питанням відповідну мистецьку форму, але тому, що такий роман вимагає цілком іншого духового наставлення; громада хліборобів, селюхів з її архаїчними примітивними формами не дає авторові відповідного матеріялу, стільки конфліктів між різними сферами інтересів, між ворожими змаганнями, щоб на цьому тлі створити многобарвні, інтересні картини. Краще стоїть справа з історичним романом, одначе найбільше багатство, найбільшу різноманітність виявляє новеля, опові­дання, які, обмежуючись до скромної мініятюрної тематики, тим більше місця залишають психологічному освітленню.

Український краєвид, простір, не обмежений ніякими природними кордонами, є причиною того, що фізичне і психічне око людини звикає поволі до безмежности й сягає у далечінь. Одночасно з цим поширюється горизонт глядача, збільшується обсяг його інтересів, а це перешкоджає йти в глибину і змушує нас до поверховости. І тому в межах української культури ми зустрічаємося з дуже частим явищем, коли визначні таланти, дуже здібні одиниці, йдучи слідом за різноманітними інтересами, розпоро-

260

шують свою духову енергію на численні ділянки і тому не можуть дійти до величних результатів на одному полі. Іван Франко, безперечно, дуже по­важне скупчення духової енергії, працює, почасти з причин матеріяльних, але насамперед, ідучи за тенденціями української духовости, як поет, політик, письменник, публіцист, науковець, що також не обмежується на одній тільки ділянці. Немає майже ні одного сектора громадської діяльности, де Франко не дав би нам творів, вищих від пересічних. Одначе ми можемо собі тільки уявити, які імпозантні були б наслідки його праці, коли б він скупчив свої сили тільки в одному напрямі. Грушевський, історик-енциклопедист дуже великого рівня, організатор наукового життя - незрівнянний, але його тягне в сторону літератури, соціології, а в ранні роки — навіть красного письменства. Нарешті, переходить він на поле політики, висуваючись на перше місце силою обставин чи, може, на підставі своєї слави як наукова сила — але тут його роля незавидна, а його діяльність повна невдач. Ми могли б навести ще багато аргументів на доказ того, що ця демо- і геократична риса української культури приносить нашій нації, крім позитивних, дуже багато негативних явищ; уважний критик нашої дійсности знайде в своїй роботі дуже багато матеріялу на доказ цього твердження.

Слабий традиціоналізм

Серед явищ, що при розгляді нашого життя-буття впадають нам у вічі, може, перше місце займає слабе у нас розуміння традиції. Українці не знають і не хочуть знати, які сили діяли в нашому минулому, які одиниці творили нашу історію. В результаті такого наставлення ми без протесту погоджуємось на те, що на полі культури цілий ряд творчих, визначних одиниць залічують до чужих сфер, через що вони пропадають для своєї нації й одночасно виступають у фальшивому освітленні. Сковорода, українець найчистішої води, життя і творчість якого зрозумілі тільки в рамках української дійсности, вважається у фахових закордонних колах засновником і головним представником російської філософії, хоч він сам для такої оцінки не дав ніяких підстав. Таким самим правом Гоголь став російським письменником, Бортнянський — російським композитором, Лосенко і Левицький — російськими мистцями, Клим Ганкевич — поль­ським філософом, Горбачевський — чеським ученим і т. д., і число їм ле­гіон. За підставу для такого означення національного характеру одиниці вважають то місце перебування мистця, то мову його творів, а то прово­дять таку операцію без ніякої причини (Ганкевич — перший підручник психології в українській мові). Що історики чужих культур стараються таким способом збільшити власні національні надбання, це психологічно річ цілком зрозуміла, але зовсім незрозуміла нам постава українського громадянства, яке не піднімає в таких випадках крику обурення, штурму

261

протесту, як це буває в інших народів у сумнівних ситуаціях (напр., боротьба між поляками і німцями за особу Коперніка або Віта Ствоша і т. п.). Ми переходимо над такою експропріяцією наших культурних надбань до порядку дня, зберігаємо повну, дискретну мовчанку, і це тому, що самі про себе нічого не знаємо. Скільки людей знає у нас про Клима Ганкевича, про Володимира Лесевича, визначного філософа, члена старої української громади, Василя Довговича, нашого кантіянця на переломі XVIII і XIX століть, хто з нас знає, що Пулюй ще перед Рентгеном майже відкрив загальновідомі промені, що його ім'я згадується у світовій літературі нарівні з такими фізиками, як Джоул (Joule), Роберт Маєр; що Горбачевський дав вперше в хемії органічну сполуку, створену штучно. Але після його смерти не знайшлося на всій Україні-Руси ні одного хеміка, який би в українській пресі дав відповідну статтю про заслуги цього вченого європейської міри, а в „Краківських Вістях" з'явилися тільки дві статті, одна — написана німцем фаховим колегою покійного з німецького університету в Празі, а друга -- нефахівцем, молодшим приятелем ученого. У нас немає інтересу до думок, висловлених іншими членами громадянства, хоч би вони були дуже вартісні, епохальні. У своєму егоцентричному наставленні кожен українець починає історію від своєї власної особи. Немає у нас органічного зв'язку між минулим і сучасним, що тільки й дає запоруку славетного майбутнього. При цьому не треба думати, що тільки світлі моменти історії мають бути предметом наших дослідів і вивчення: так само й часи руїни, ганебні вчинки деяких наших предків мусять знайти суворих, але об'єктивних суддів, щоб, розглядаючи причини і наслідки цих сумних явищ, витягти науку для нашої діяльности в майбутньому. Цей брак зв'язку між окремими періодами чи навіть явищами української культури ми можемо ствердити при кожній нагоді, так, що в результаті культурний процес не справляє враження органічної цілости, яка росте поволі, але постійно, а представляється нам як ряд, часом навіть блискучих, періодів, один від одного незалежних, між собою не пов'язаних. Діяльність визначних наших одиниць — це неначе поява метеорів, що яскравим світлом засіяли на короткий час на нашому духовому горизонті, щоб пізніше зникнути без сліду. З другого боку ми не можемо промовчати обставини, що саме цей брак сильного або будь-якого зв'язку з попередніми часами полегшує сприймання нових ідей і творить цим самим відповідний грунт для поширення нових напрямків і рухів. Тому українці дуже легко переймають революційні кличі у всіх ділянках громадського життя і так само в межах культури. Чи це нові напрямки у пластичному мистецтві (Архипенко), чи нові форми театральних вистав (Лесь Курбас), чи письменницької творчости, чи форми релігійно-церковного життя — усі ці „новинки" з захопленням сприймаються провідними колами українського грома-

262

дянства. Ми хочемо йти рівним кроком з Европою і не залишатися ні в якому разі позаду, щоб не викликати враження ретроградности. Одначе це захоплення „новинками" триває недовго, в усякому разі не так довго, щоб ці ідеї могли розвинутися як слід і пустити в новому грунті міцне коріння. Керуючись переважно почуваннями, без контролю розуму ми дуже легко знеохочуємося до розпочатого діла, кидаємо його в невикінченому стані, шукаємо нових появ. Ця духова рухливість, зрештою шкідлива, дозволяє українцеві легко пристосуватися до нових обставин, в яких йому дово­диться жити. Нерадо взагалі він кидає рідну землю, але коли силою об­ставин змушений перенестися на новий ґрунт, він легко звикає до нових обставин, щоб на чужому тлі не впадати занадто в вічі; це йому блискуче вдається, але одночасно спричиняється до втрати національних рис.

Елемент трагізму в українській культурі

На закінчення треба згадати про ще одно явище, яке дуже виразно виступає на загальному тлі нашого культурного життя. Усі продукти творчого процесу носять на собі здебільшого виразне тавро трагічности, в чому неначе віддзеркалюється сумна доля цілого народу. Нашу історію ми повинні знати і тому не можемо дивуватися, що й наша духовість мусіла пройнятися цим трагізмом, виростаючи й розвиваючись у не менш трагічних обставинах. У чому причина нашої сумної долі — це питання не є тут предметом дискусії, але безсумнівний той факт, що наші духові провідники на власній шкірі відчули тягар цієї непривабливої долі і зв'язані з цим почування перелили в твори їхнього генія. Одначе та обставина, що в нашому матеріяльному й духовому житті так сильно виступає трагізм, не веде наш народ до зневіри, бо в ньому глибоко закорінений оптимістичний погляд на світ, віра в перемогу доброго принципу, яка має своє метафізичне й етичне обґрунтовання.

263
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Схожі:

Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconРеформа діяльності факультету культури І мистецтв на період 2011 – 2014 років
Реформа діяльності факультету підпорядкована розвиткові високого професіоналізму, відповідальності за виконання своїх професійних...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconІнформація для вчителів початкових класів Передового педагогічного досвіду за темою «Вивчення української мови на краєзнавчому матеріалі»
Протягом 2006-2011 року на обласному рівні вивчався передовий педагогічний досвід учителя початкових класів, учителя методиста Шосткинської...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «порівняльна лексикологія англійської та української мов»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Порівняльна лексикологія англійської та української мов» для...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconМетодичні вказівки щодо семінарських занять з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо семінарських занять з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconМетодичні вказівки щодо практичних занять з навчальної дисципліни «історія англійської мови»
Методичні вказівки щодо практичних занять з навчальної дисципліни «Історія англійської мови» для студентів ІІ курсу денної форми...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія англійської мови»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія англійської мови» для студентів ІІ курсу денної форми...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconМетодичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І (ІІІ) курсу...
Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconВсеукраїнська студентська олімпіада за напрямом «Педагогіка» (для студентів технічних, аграрних, вищих навчальних закладів культури)

Іван Мірчук. Історія української культури передмова iconІсторія світової літератури ас к. ф н. Яремчук 422 1640 Латинська мова

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©meta.coolreferat.com.ua 2000-2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи